Присвячується Одесі

Колонади Афін, плескіт Понтійського моря, золоте  руно, міфи і легенди Давньої Греції, поезія, статуя Лаокоона – Одеса.
Галери, яничари, турки, кров, шалений натиск орди, гарячі східні мотиви, фортеця Хаджибей – Одеса.
Катерина Друга, Де Рибас, Рішельє, Воронцов, Пушкін, Приморський бульвар – Одеса.
Курява вулиць, галас Привозу: «Бічки, кому бічки!», залізний гуркіт Пересипу, двори Молдованки – Одеса.
Старі афіші, М.Кропивницький, Леся Українка, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Одеська кіностудія, Французький бульвар – Одеса.

Вона стоїть, горда, як Артеміда, прекрасна, наче Афродіта. Хвилі ніжно торкаються її ніг. Засмагле під променями ненаситного сонця  обличчя, її волоссям грається вітер. Накрита зоряним хітоном ночі, вона дивиться кудись вдалину Понтійського моря, слухає його музику, ніби хоче побачити і почути своє майбутнє. А може, чекає золоте руно як запоруку власного талану. А може… Вона – прекрасна гречанка Одеса, колишня земля еллінів.

Руки дерев над головою. Звуки тулумбасів розносяться навкруги. І вона колишеться в такт цієї мелодії – повільно, потім швидше, ще швидше. І ось, наче змія, вигинається вулицями і шаль осіннього листя червоно-золотим серпанком лягає на землю. Вона опускає очі вікон додолу і завмирає, щоб знову прокинутися для життя. Життя в танці, шаленому, мінливому, гарячому, загадковому і прекрасному східному танці. Вона – це  Одеса, таємнича Шахірезада причорноморських степів.

Легковажна і недоступна, наївна і цинічна, вона – мрія і прокляття багатьох. Її завоювали? Ні, це вона полонила серця великої жінки і великих мужів. Заволоділа душею, розумом… Інакше, чому до неї, що не мала і краплі води для себе , всупереч всім напастям їхали напитися греки, італійці, французи, євреї, українці, росіяни…? Вона – Одеса, цариця сердець.

Ось вона тягне рибу з сітей ,ось «виглядає шаланду чоловіка, її серце ладне вискочити з грудей, а море зажерливо реве». Але вона мовчить, її погляд твердий, як погляд старих рибацьких хат, як голос заводської труби на Пересипі, пронизливий, як звук Одеського маяка. Скрипить під ногами пісок… Це вона – Одеса, вірна подруга своїх моряків.

Цей світ – театр. Вона одна царить на цій сцені. А зал – це небо, море, чайки, що поодиноко з’являються на горизонті. Вони не можуть надивитися на візерунки вітражів філармонії, на стрімкість фуете кінокамери першого оператора Одеської кіностудії ( знали б вони, що майже через 100 років ця шалена швидкість буде схожа на ходу черепахи),  на граціозність фасадів Катеринінської площі. Ці глядачі захоплено, затамувавши подих (ні одна зірка не падає з неба, і шум моря завмер), спостерігають, як вона то збіжить Потьомкінськими сходами вниз, то піднесеться шпилем Лютеранської  кірхи і банями православних церков до самого неба. Це вона – Одеса, примадонна  театру, який зветься планета Земля.

P.S.

Ви спитаєте, до чого тут День ліцею. А чи не здається вам, що в кожному з нас, хто живе в цьому місті і навчається в ліцеї з гордим ім’ям Ришельє, є щось і від філософів — давніх греків, і від несамовитих турків і завзятих козаків, і від авантюрних перших одеських переселенців, і від іронічних мешканців Молдаванки, і від розумних, інтелігентних,  акторів одеських театрів?!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *